м. Переяслав-Хмельницький
Вихідні спекотні 7 та 8 червня в Переяславі-Хмельницькому, що на Київщині, Київський Клуб молодих політиків відзначив черговою зустріччю, присвяченій Дню журналіста. Тема для зустрічі звучала так: "Українська журналістика - четверта влада чи "обслуговуюча" галузь?". Напевно відповідь лежить десь між цими полярностями. Сама по собі зустріч
була запланована як виїзна, отже по
дорозі майбутні учасники встигли
перезнайомитись. Програма зустрічі
почалась з відвідування Національного
заповідника "Переяслав", який
зберіг уклад життя мешканців центральної
України років 200-250 тому. Фактично з
Переяслава починалась історія нашої
державності, тут згадувалось вперше
слово Україна, саме звідси йде роздоріжжя
в подальшому розвитку нашої держави,
тут розмовляли мовою Сковороди та
Шевченка, яка потім стала літературною.
Місто військових баталій та духовного
розвитку. Приблизно 100 км. від столиці. Поки учасники роздивляються
старі хатинки, вітряки та випробовує
на міцність кам’яних баб, які тут
з’явились кілька тисяч років тому, ми
зупинимось власне на тому, хто саме
приїхав і з якою метою. Тут зібрались представники
громадських організацій, політичних
партій, молодіжних тусовок та рухів,
журналісти та ті, хто пробують себе на
цій стезі. Кожний з них є фахівцем в
своїй галузі і є учасником зустрічей
Клубу молодих політиків. Сама по собі
ідея Клубу виникла рік тому завдяки
зусиллям Представництва німецького Фонду Еберта в Україні та Білорусі та
молодіжної організації "Центр
політичної освіти". Вона полягає в
тому, щоб створити сприятливі умови для
обговорення громадсько-політичних тем
молодими людьми, які позиціонують себе
як майбутні або теперішні політики,
представляють громадські рухи, в т.ч.
молодіжні, які беруть на себе
відповідальність за те, щоб суспільство
ставало більш справедливим та відкритим
до своїх громадян. Власне відбулось вже
5 зустрічей по різних темах.
Цього разу учасники
поставили за мету присвятити зустріч
Дню журналіста та обговорити стан
взаємин між журналістами та владою
(політиками), оцінити рівень свободи
слова в Україні та позицію суспільства
щодо неупередженості подання інформації
українськими ЗМІ, а також визначити
оптимальні форми співпраці
влади-ЗМІ-суспільства.
Зустріч почалась з
презентації короткометражного відеофільму
київського журналіста та режисера Ігоря
Чайки Свобода "джинси"? Український контекст.....
(2006 р.).
"Автори
використали мінімум власних коментарів,
переважно надаючи слово журналістам,
керівникам каналів, які є фігурантами
подій, медіа-експертам", - так
характеризує фільм Телекритика,
суть якого полягає в тому, щоб показати
негативне явище в медіа-сфері з виконання
замовних робіт під час висвітлення
подій в інформаційному просторі, звичайно
за гроші. Це явище отримало власну назву
"джинса". Дискусія,
яка виникла після перегляду відеофільму
була продовжена Віталієм Максимовим, активістом журналістської ініціативи"Не продаємось", PR-директор газети "Дело". В своїй
доповіді "Політика,
медіа, влада" він з сумом констатував,
що "...на українське телебаченні можна
подати будь-який матеріал, будь-яку
інформацію за певну суму грошей".
Остап Кривдик,
незалежний журналіст та політолог
в свою чергу запропонував подивитись
на проблему глобально. За його словами
не лише журналістика "хвора" на
"джинсу", яку прийнято називати
корупцією в інших сферах, відповідно
"хворобу" треба "лікувати".
Фактично цинізм посів місце ідеології
та наповнив собою всі області
життєдіяльності людини. "В той час
як традиції та цінності формують зону
довіри, цинізм руйнує її і в цьому
проблеми нашого суспільства...." -
підсумував Остап. Слово
"джинсА" з наголосом на останньому
"А", так схоже на зручні американські
штани, тлумачиться журналістами як
"матеріал на замовлення, проплачена
стаття чи сюжет, який видається за
звичайний журналістський текст, матеріал
інформаційного характеру на суспільно
важливу тематику" (газета "День"). Існує також
легенда, що термін "джинса" з’явився
в радянські часи і справді має походження
від американських джинсів, які тоді
були рідкістю і якими замовники
розраховувались за виконану роботу. Журналісти
погоджуються, що це ганебне явище, але,
як зауважили представники медіа, присутні
на зустрічі, це свого роду спокуса через
яку щодня проходять журналісти.
«Українська
журналістика не змогла добре скористатися
тими можливостями, які їй надала
помаранчева революція. «Джинса» стала
тотальною бідою в українській
журналістиці», – заявив 16 березня в
Івано-Франківську під час «круглого
столу» на тему: «Хартія свободи слова
– 2006» представник БЮТ, президент Центру
суспільних медіа Андрій Шевченко. Можна уявити
собі, що фактично це корупція, яку
мовчазливо підтримує як журналістське
середовище, так і користується ним
політичне. Це наче вигідне обом сторонам.
В той же час порушується основне
покликання журналіста — неупереджене
висвітлення інформації, передача її
кінцевому отримувачеві. Поодинокі
заклики провідних журналістів з часом
набули своєї форми у вигляді журналістських
ініціатив. Так журналістська кампанія
"Не продаємось" поставила за мету
аналіз медійних джерел на неупередженість.
За висновками експертної
комісії у складі Ігоря Куляса
(«Інтерньюз-Україна»), Наталії Лігачової
(«Телекритика»), Вікторії Сюмар (Інститут
масової інформації), Тараса Шевченка
(Інститут медіа-права) та Віталія
Максимова («Дело»), у листопаді 2007 р.
найбільше інформаційно незбалансованих
сюжетів було випущено в ефір телеканалами
ICTV, «Ера» та «1+1». Найпродажнішою згідно
з результатами дослідження виявилася
інформаційна програма «Факти» на ICTV,
далі — «Підсумки» на телеканалі «Ера»,
і нарешті ТСН на «1+1». Свої висновки
спеціалісти у сфері інформації здійснили
на основі результатів моніторингу
журналістської ініціативи «Не
продаємося!». Про це повідомляє офіційний
сайт Інституту масової інформації. Слово корупція,
якщо його вимовляти тихо та по складах
викликає холодок і примушує озиратись.
Тому першою реакцією на доповідь
журналістів стала тиша, яка потім
прорвалась мов гребля по весні. На
переконання окремих молодих політиків,
їм потрібні потрібні засоби для впливу,
беззаперечно медії є дуже зручним
способом досягнення свідомості громадян,
читай електорату. В той же час на
переконання громадських лідерів, врешті
є суспільство, яке потребує якісного
інформаційного продукту, один з них
зізнався, що він взагалі не купує
українську пресу, бо не довіряє їй.
Яка ж існує
довіра до ЗМІ в суспільстві, а також чи
існує свобода слова в медійному
середовищі? В березні-квітні 2008 р.
Український інститут аналітики в межах
проекту "Неурядові організації та
медіа на шляху демократизації суспільства",
що реалізовується Фондом "Молодіжні
ініціативи", провів опитування різних
секторальних груп. Предметом дослідження
був сучасний стан розвитку свободи
слова в Україні та вплив міжсекторальних
зв’язків на цей процес. Дослідження
проводилося за методом експертного
анкетування та проведення фокус-груп.
Участь в анкетуванні взяли журналісти
та редактори ведучих медіа України,
активісти громадських організацій та
речники політичних партій. У фокус-групах
брали участь представники
бізнесу та НУО. Питання до респондентів
були поділені на кілька груп:"Становище
свободи слова", "Стосунки між медіа
та неурядовими організаціями",
"Стосунки між медіа та політиками/владою"
та "Стосунки між медіа та бізнесом".
Вероніка Прохира, яка
представляла Український інститут
аналітики, познайомила
шановне товариство з результатами
дослідження.
Виявилось, що 41%
респондентів заявляє проте, що «хто
платить, говорить все що хоче», 8 % говорить
що свобода слова існує лише для тих хто
при владі, і 6% переконані, що свобода
слова в Україні – це міф. Респонденти
відзначили, що після 2004 відбувся певний
прорив, проте на сьогодні знову
простежується тенденція до погіршення
ситуації. Серед чинників котрі сприяють
розвитку свободи слова медійники
відзначають: підвищення професійних
стандартів, збільшення офіційних
гонорарів, збільшення прозорості системи
влади та ріст свідомості громадян. Співпрацю медіа
з політиками та представниками влади
було оцінено наступним чином:
55% - вважають рівень співпраці
між ЗМІ та політиками, як середній, 45% -
як низький.
Серед чинників що сприяють
співпраці відзначалися професіоналізм
речників та комунікаційних сервісних
служб, професіоналізм самих медійників
та інтерес громадськості до тих, чи
інших подій. Чинниками що найбільше
перешкоджають ефективній співпраці -
перевагу отримали гроші, тиск влади, і
низький професійний рівень політиків,
прес-служб і медійників. Результатом
співпраці медіа та політиків, на думку
респондентів, має бути об’єктивна
інформація про події у державі та
різнопрофільна оцінка дій влади. За словами деяких
респондентів бізнес інтереси власників
часто відбиваються на подачі тої, чи
іншої інформації. Щодо того від кого
залежить розвиток свободи слова,
респонденти зазначили що від свідомості
громадян та діяльності НУО. Чинниками
що стимулюють розвиток свободи слова
респонденти вважають ріст громадянської
свідомості населення та роботу НУО. Опитування також
показало, що на думку опитаних, бізнесові
і політичні інтереси є дуже спорідненими,
і за їх словами «не завжди комерційний
інтерес можна чітко розмежувати з
політичним». В той же час на думку
представників комерційного сектору,
котрі взяли участь у роботі фокус-груп,
свобода слова в нашій державі це міф,
хто має гроші або зв’язки – може говорити
все що хоче і бути присутнім в інформаційному
просторі, а хто ні, той не матиме доступу
до ЗМІ.... Поставлені три
точки говорять про те. що варто подумати,
що міфи ми створюємо і живимо самі,
власними зусиллями зміцнюючи їх силу.
Давайте повернімось до тих, хто пише ту
пресу, яку не воліють читати. Чи це
зрадники, які торгують новинами, або це
заручники редакцій та існуючих
домовленостей між редакторами та
бізнесом чи політикою? А можливо це
герої? Скоріше прості люди, які роблять
свою роботу, просто увага суспільства
до них, як і до політиків дуже велика.
Політики можуть говорити, а журналісти? Втішливою стала
думка учасників про те, що на в Європі
суспільство розцінює журналіста як
джерело інформації. Якщо виникає підозра,
то видання припиняє свою діяльність. В
той же час в рідній державі як завжди
все догори відомо чим. В той же час
альтернативна ідея, що якщо хочеш бути
чесним, то створи власне ЗМІ була піддана
обструкції, в першу чергу, з боку власне
самих журналістів. Хоча вони визнавали
окремі випадки, коли групи журналістів
влаштовували "демарші", створюючи
власні ЗМІ. Здебільшого це важка справа,
особливо що стосується регіональної
преси. Саме на
регіональному аспекті й зупинимось. На
слова Тетяни Пекур, що представляє
громадську організацію "Опора" в
Чернігові: "Ситуація в регіонах
різниться дуже від столичної. Там
журналісти менш професійні.". Так
вона продовжує власну думку, що "починаючи
з 2005 року у них забрали "шпаргалку"
і журналісти залишились розгублені.
Сором, але їх ніхто не навчив, як створювати
новини". Якраз в одному з районів
Чернігівської області через конфлікт
створилось доволі успішний незалежний
ЗМІ. На це жваво
відреагували представники громадського
сектору, які прямо заявили про те, що
існує безліч тренінгових програм, які
дозволяють підняти рівень якості
журналістики, не зважаючи вже на навчальні
заклади. В цілому дискусія в площині
неякісний журналіст, неякісна подача
інформації з боку організацій, в т.ч.
політичних та громадських викликала
гостру конфронтацію між журналістами
та фактично тими, хто створює привід чи
подію. Але це наступного дня. Свого роду
фіналом першого дня став пост-прем’єрний
показ відеострічки "Анна. 7 років
на передовій", поставленій Машею
Новіковою. Фільм про життя та трагічну
загибель відомої російської журналістки
Анни Політковської, яка "знімала
війну в Чечні".
В якості спеціального кореспондента видання «Новая Газета» останні роки свого життя вона проводила розслідування військових злочинів та порушень прав людини в Чечні та в інших регіонах Росії. Ці важки та сумні роки Анна невтомно критикувала президента Путіна з таких місць, як Грозний чи Беслан, куди заводив її журналістське покликання й переконання.
Наступного дня
хвилиною мовчання ми згадали кільканадцять
журналістів, операторів, ньюсмейкерів,
які змінили цей світ, але не змогли
пережити це. Вони просто робили свою
роботу... Олег Короташ,
керівник прес-служби Української партії,
свого часу журналіст київської газети
"Вечірні вісті" торкнувся болючої
теми — відповідальності, відповідальності
в першу чергу перед суспільством. Але
теза про те, "якщо ти обрав долю
журналіста, то в тебе два шляхи: або в
Раду, або на цвинтар" повисла тишею
в залі. Невже так все погано? Судіть
самі. У всіх живі на пам’яті вибори
київського мера та столичної влади.
Сотні газет з’явились на руках у людей,
в яких кожний з кандидатів намагався
якомога більше очернити в очах киян
свого конкурента, ба, подекуди більше,
аніж розповісти про себе.
"Коли людина
відкриває приміром муніципальне видання
Києва і читає там перелік незаконних
забудов, назви фірм що здійснюють нібито
незаконні забудови та, врешті, перелік
на пів газетної шпальти заходів про те
як чесний мер планує це побороти… Читач
вірить такому журналістові і поважає
владу. Проте, коли той самий читач, пів
години по тому отримує на безкоштовній
роздачі біля метро ще одну газету, котра
належить вже опозиційним до мера силам,
то зі здивуванням дізнається, що міська
влада - це суцільні корупціонери, котрі
за один день примудрились роздерибанити
декілька сотень земельних ділянок… І
від такої, прямо протилежної, інформації
у людини в голові стається "бенц",
- каже Олег. Далі він продовжує: "Читач
задає собі природне запитання: "Хто
бреше, де правда і якому журналісту
можна вірити». І отримає сама собі цілком
природну відповідь про те, що в обох
випадках газети надали лише частину
правди, а в окремих випадках свідомо
принизивши опонента. Це означає, що
журналіст не професійно виконав покладені
на нього, згідно вимог професії, обов'язки…
І ціна такій роботі одна – це не те, що
слід розуміти під поняттям журналістики". На думку
Олега Короташа журналіст знаходиться
постійно під тиском: з боку редактора,
держави, суспільства, політиків,
бізнесменів, фактично в облозі, коли
чесний журналіст не може виконувати
свої професійні обов’язки без того,
щоб не обурити одну з сторін, яка чутливо
ставиться до всього того, що зачіпає її
особисті інтереси. Так Олег навів
ситуацію з висвітленням подій історичної
давнини, коли обурене посольство
сусідньої держави звинуватило журналіста
в розпалюванні ворожнечі між двома
дружніми державами: "Пригадую, я тоді
задав собі цілком резонне запитання:
як має, власне, поступати журналіст, -
написати правду, чи «більш виважено»
сказати неправду, мотивуючи це політичною
доцільністю…" "Один із
найпомітніших недоліків інформаційного
середовища України - поширення
непрофесійних публікацій і залежність
від політичного й економічного лобіювання.
Також в доповіді сказано, що «багато
журналістів й інших представників ЗМІ
в Україні стали жертвами насильства з
боку збройних осіб і неформальних груп,
які, за твердженнями, стосуються певних
органів державної безпеки»… А також
говориться, що Організація Об'єднаних
Націй стурбована випадками пропаганди
в українських засобах масової інформації
нетерпимості й ненависті на ґрунті
расизму. Доповідач вказує на випадки,
коли на журналістів чинився тиск й
залякування з боку місцевої влади, вони
притягувалися до судової відповідальності.
При цьому він додає, що ті, хто винні в
насильстві проти журналістів в Україні,
часто залишаються безкарними"
— таким буле резюме спеціального
доповідача з питання права на свободу
думок й їх вільне вираження Амбейї
Лігабо, представленої під час 7-ї сесії
Ради з прав людини в цьому році стосовно
України.
Кажучи про
відповідальність, варто не забувати,
що журналісти — це рефлектори і
провайдери, які передають та забезпечують
інформацією людей, фактично створюючи
інформаційне середовище. "Журналіст,
пропонуючи суспільству певну політичну
агітацію, повинен чітко усвідомлювати,
що цим він відкриває шлях до влади
можливо корумпованому, бездушному та
цинічному політикові. Ми жодним чином
не повинні забувати, що маємо пряму
відповідальність за можливі негативні
наслідки нашої діяльності для суспільства
та за існуючий на сьогодні інформаційний
колапс" — завершує свою доповідь
журналіст. "Осінь
2000 року була позначена зустріччю
Світового конґресу журналістів в
невеличкому містечку Сараєво, що
постраждало від спустошення через
війну. Саме в Боснії та Герцеговині з
ініціативи Міжнародного комунікаційного
форуму відбулась 4-денна зустріч по темі
"Медії як вирішальна сила в побудові
вільного та справедливого суспільства".
Під час зустрічі розглядались приклади
діяльності журналістів в зонах конфліктів,
проблеми з навчанням та підготовкою
журналістів, обговорювались медіа
стандарти. Участь в зустрічі взяли
представники медійних інституцій
Східної, Центральної та Західної, Європи,
Росії, США, Канади, Індії. Але найбільш
вирішальним стала Декларація, яку
прийняли учасники зустрічі, яка подалі
отримала назву "Сараєвська декларація"
— продовжила Зоряна
Борбулевич, координатор міжнародної
програми "Основи свободи".
- "Саме ця Декларація стала втіленням
прагнень представників медій дотримуватись
стандартів і духу благородної місії,
за яку вони взялись". Декларація була
підписана учасниками конґресу і відкрита
для приєднання для тих, хто вважає, що
долучений до медійної сфери. Хочеться
зупинитись на першому абзаці Декларації:
"Ми,
співробітники засобів масової інформації,
що представляють всі щаблі нашої професії
— від видавців та продюсерів до новачків
репортерів і студентів-журналістів,
які працюють в друкованих та електронних
засобах масової інформації, на радіо
та телебаченні, у книжкових видавництвах,
в театрі та кіно, які зайняті рекламою
та зв’язками з громадськістю, які
висвітлюють музику та мистецтво,
зібрались тут в страждаючому, але
прекрасному історичному місті Сараєві,
щоб засвідчити нашу повагу мільйонам
людей, яких ми інформуємо, розважаємо
та виховуємо". Фактично
це зовоб’язання перед суспільством
дотримуватись високих стандартів у
виконанні своїй роботі, відповідальність
за ті зміни, які можуть виникнути як
наслідок цієї діяльності, зобов’язання
перед суспільством бути неупередженими
та особистим прикладом демонструвати
ті моральні якості, які вимагаються від
інших. "Ми
зобов’язуємось вести боротьбу до того
часу, допоки не замовкне остання зброя,
не буде виправлена остання несправедливість,
поки кожна людина не отримає можливості
жити повним усвідомленим життя...." Пані Зоряна
розповіла про діяльність Міжнародного
комунікаційного форуму
(www.icforum.org), що є добровільним утворенням,
яке підтримується кількома провідними
журналістськими асоціаціями, товариствами
та комітетами. Участь в зустрічах беруть
ті люди, які вважають, що вони готові
брати на себе відповідальність за те,
щоб своєю діяльністю зробити світ
кращим, а саме конґреси дозволяють
обмінюватись інформацією. Власне
діяльність Форуму спрямована на
досягнення свободи у висловленні слова
та інформування. З моменту початку
діяльності Форуму на початку 90-х років
минулого століття відбулось 26 зустрічей.
Також Зоряна зупинилась на діяльності
Міжнародного руху "Ініціативи до
змін", який багато в чому перетинається
в своїй діяльності з духом та діяльністю
Форуму. На думку
Лідії
Замараєвої:
"Чим швидше йде насичення суспільства
цинізмом, тим швидше він вичерпається.",
Представляючи Управління
у справах сім’ї та молоді КМДА
під час зустрічі, Лідія зауважила, що
"Навіть працюючи в органах влади, я
хочу приносити добро. Наприклад, є
бажання створити ефективну системи
обміну інформації між управлінням та
громадськими організаціями, розвивати
молодіжні громадські ЗМІ, в т.ч. й
електронні".
Переважна
більшість учасників була представлена
Києвом, то й представника Управління
сприйняли як офіційну особу, одразу
переключившись в дискусії на стосунки
влади-громадськості в трикутнику із
ЗМІ. Хочу нагадати, що Управління сім’ї
та молоді Київської міської державної
адміністрації" щорічно анонсує
конкурси на фінансування проектів
київських "молодіжок". Процедура
зрозуміла, але Лідія поскаржилась на
слабку активність власне "молодіжок".
Одна з учасниць справедливо припустила
ймовірність низької подачі заявок як
одну з причин незахищеності ідей, що
подаються, як об’єкту інтелектуальної
власності. Одночасно Тетяна
Андросенко,
яка представляла сільську громадську
жіночу організацію "Надія"
в Переяславському районі, звернула
увагу учасників на те, що рівень стосунків
між ЗМІ та ГО залишається низьким,
точніше культура стосунків. Так, за її
словами "часто-густо ЗМІ особливо
місцевого рівня взагалі не розуміють,
що таке громадські організації. "Хто
за Вами стоїть?" - таке питання мені
ставили, коли ми щойно зареєструвались." Дискусія, що
починалась першого дня стосовно стосунків
ЗМІ та ГО розвинулась в кінці другого
в полеміку між журналістами та лідерами
громадських організацій. Суть проблеми
очима лідерів громадянського середовища,
що ЗМІ не мають бажання висвітлювати
діяльність громадських організацій,
зокрема суспільно значущих подій, до
яких причетні організації і навіть якщо
висвітлюють таку, то часто забувають
згадувати про власне "винуватців"
подій. Натомість журналісти віддають
перевагу бізнесу, політикам, які платять
"живі" гроші. Звичайна
річ, що медійники не моги погодитись з
такими закидами на їх адресу і справедливо
зазначили, що громадські організації
не вміють вміло репрезентувати свою
діяльність, не вміють заохочувати
журналістів до висвітлення результатів
своєї діяльності. "ГО не має платити
гроші ЗМІ! Не потрібно грошей, якщо є
добре спланована акція. Зробіть так, що
було цікаво. 90% ГО відробляють гроші,
90% ГО не роблять н-і-ч-о-г-о, організовуючи
символічні акції, а потім жаліються, що
журналісти не висвітлюють їх діяльність",
- в пилу зазначив один з журналістів.
Фактично багато громадських організацій
мають власні ЗМІ, потрібно лише навчитись
провадити PR-діяльність, навчитись
створювати приводи та не боятись кликати
журналістів, вони прийдуть! В той же час
політики готові платити за те, щоб
інформація показувалась в потрібному
їм ракурсі. Їм простіше замовити матеріал,
який дозволить власне їх політичній
силі, або певному політику підняти свій
рейтинг. "У нас ринок, ми приходимо
та купуємо журналістів". Тут погоджуються
журналісти та власне самі політики, які
не вбачають жодної несправедливості в
таких діях. "Журналіст може погодитись,
а може й ні, також він вільний у виборі
видання" — з нотками суму говорить
Олег Короташ. На думку
автора цих рядків, "політики та
журналісти — це публічні люди, оскільки
вони знаходяться перед очима людей,
вони відповідають за достовірність
інформації, за власні судження, за
неупереджений фокус." В той же час
переважно журналісти — це "ретранслятори",
які зв’язують політиків та звичайних
людей комунікаційними каналами. І тут
треба бути відповідальним за те, щоб
комунікація була чесною та справедливою. Отже, ми
наблизились до теми зустрічі: журналістика
— це "влада" чи це "обслуговуюча
галузь"? "Якщо влада, то неукраїнська",
подивіться на зміст видань, на ту
українофобію, яку нелегко прослідкувати
в змістовному наповненні багатьох
видань, вже не кажучи про мову?" -
запитуючи констатує Руслан
Синельников, ініціатива "Воля". Журналістів
бояться. Журналістами маніпулюють.
Журналістів купують. З журналістами
борються. Без журналістів не обходиться
жодна з публічних зустрічей. Журналістам
не довіряють.
або Журналістика
— це професія, це покликання, це
майстерність, це людяність, це
відповідальність перед суспільством,
це служіння? Слушно
порівняли професію журналіста з іншими.
Анатолій
Федорчук,
що представляв МСНУ
звернув увагу, що "не було б будинку,
в якому ми зібрались, якщо б будівник
не продумав всіх деталей з його зведення
та не поставився відповідально до його
будівництва". Врешті "професійний
журналіст — це покликання душі. Але
лише 10% народились з покликанням", до
такої думки схиляється Олег Короташ. "Не буде сенсу
замовляти матеріали, якщо їх не буде
ніхто читати. Тут скоріше проблема
суспільства, коли ми не будемо купувати
газети, коли у нас буде система суспільного
замовлення, тоді журналістика зміниться
(дати пояснення, що таке суспільне
замовлення)." - ділиться думками Лідія
Замараєва. В кінці зустрічі
складалось враження, що власне тема
була сформульована невірно, алогічно,
не даючи точної відповіді, але лише
провокуючи дискусію. Насправді відповідь
на питання, чи є журналістика владою,
яка формує політику держави, або вона
лише обслуговує політиків, які приймають
доленосні рішення для нашого суспільства
лежить в іншій площині. Позитивно те,
що суспільство готове ставити та
обговорювати це питання, що ми наблизились
до тієї межі дискомфорту в отриманні
та передачі інформації, що хочеться
щось зробити, аби змінити існуючу систему
важелів впливу та противаг стримання.
“Я долго раздумывал над этим и после долгого испытания себя увидел, что не смогу сыграть в театре мира никакого лица успешно, кроме низкого, простого, безобидного и одинокого. Я сию роль выбрал, взял и удовлетворен”, - сказав філософ Григорій Сковорода, який свого часу викладав в колегіумі в Переяславі-Хмельницькому.
Дивитись також:
|
